Uploaded by natalya71

Філософія 1

advertisement
Наступного понеділка будемо обговорювати такі питання:
1. Предмет філософії. Що вона вивчає? Чи можемо ми її вважати наукою?
2. Основні функції філософії у суспільстві
3. Рефлексія як основний метод філософії
4. Передумови виникнення філософії
5. Історичні типи світогляду
1. Предмет філософії. Що вона вивчає? Чи можемо ми її вважати
наукою?
Філософія виникає не на підставі утилітарної користі, але й не безпідставно, а у відповідь на найбільш ґрунтовні духовні потреби людини.
Така життєва укоріненість філософії і пояснює підстави її багатотисячолітнього існування як невід’ємної частки духовної культури людства. Філософія у
перекладі з грецької означає любов до мудрості. Мудрість це особливого
роду знання. Знання, яке дає можливість людині осягнути таємниці її буття,
розібратися в найскладніших питаннях і ситуаціях її життя. Розглядаючи
філософію саме у такому ракурсі слід пам’ятати, що людина має не тільки
тілесні потреби, але й духовні. Людський дух так само, як і тіло людини, потребує їжі, тепла і світла. І Філософія з'являється як необхідна передумова
духовного життя і саморозвитку людини як засіб її свідомої орієнтації у
світі. Тому Цицерон і визначив філософію як культивування душі. У
цьому контексті ми бачимо, що даремним було б шукати у філософії якусь
утилітарну, безпосередню користь. Навряд чи філософія допоможе людині
добре влаштуватися у житті, заробити більше грошей, здобути матеріальний
комфорт. Але коли давньогрецького філософа Діогена запитали, що йому
дала філософія, він відповів: “Крайньою мірою готовність до будь-якого повороту долі». І мабуть це не так вже замало. Які ж саме духовні потреби задовольняє філософія?
По - перше, це Потреба у осмисленні світу, у внесенні у життя смислу. Філософія розмірковує над такими найважливішими світоглядними питаннями: що є світ і людина, яке місце людина займає у світі, які можливості
і перспективи вона має, у чому полягає смисл життя та які можливості досягнення щастя
. По-друге, філософія задовольняє фундаментальну психологічну потребу людини – Потребу у життєвій орієнтації. Якщо людина не знає де
південь і північ, захід і схід, вона може заблукати, збитися зі шляху. Так
само, якщо людина байдужа до кінцевих питань власного існування вона
дуже легко у кризових обставинах, може заблукати у власному житті, збитися зі життєвого шляху. Отже філософія допомагає людині жити життям
свідомим, самостійним, визначеним, долати обмеженість власного буденного
існування. Радянський філософ Трубніков писав: “Ми задихаємось, заслані у
зону вторинних, проміжних питань. Нам потрібна уся перспектива, з переднім та заднім планом, а не спотворений обрій, який не має манливих мерехтливих далей.”
Далі можна зазначити, що мудрість – це не нагромадження знання. Геракліт зазначав: “нагромадження знання не навчає мудрості”. Мудрість – це
знання про причини і начала, про сутність, про суще як таке взагалі. Отже,
ще одна, третя, потреба, яка спонукає людину до філософських міркувань це Потреба осмислити світ як єдиний і цілісний у своїй основі. Цілісне, загальне осмислення світу допомагає людині не тільки в визначенні її буттєвих
орієнтирів, але і при визначені орієнтирів для її практичної і пізнавальної
діяльності. Загальне репрезентує реальність не тільки такою, якою вона є,
була, або буде насправді, але й в усьому багатстві її можливостей. Тому Ортега-і-Гассет визначив філософію як пізнання Універсуму – усього того, що
ми маємо.
Отже філософії має внутрішній невідривний взаємозок з найбільш
ґрунтовними проблемами людського існування і відповідає на найважливіші
світоглядні питання людини. У цьому і міститься її світоглядний характер.
Розглянемо взаємозв’язок філософії і світогляду більш докладно. Для
цього нам слід з’ясувати, що ж таке світогляд
Якщо звернутися до етимології слова світо-гляд, то тоді ми можемо
його витлумачити як певний погляд на світ. Але мабуть такої характеристики
ще буде не достатньо. Для того щоб здобути більш поглиблене розуміння поняття “світогляд”, слід з¢ясувати, який смисл ми вкладаємо в поняття “світ” і
що ми маємо на увазі, коли кажемо про певний погляд на цей світ.
Предметом філософії є усвідомлений пошук першооснов людського
буття, стосунків між людиною та світом, людської відповідальності за свою
діяльність. Філософія – це вічний пошук істини, це роздуми, рефлексія над
тим, що вивчається і результатами цього вивчення – знаннями та практичними ділами людини.
Філософія – це специфічна форма суспільної свідомості яка узагальнює
досвід діяльності людського духу, який виявляється у певній теоретичній системі цінностей та їх розумінні. Предметом філософії, таким чином, є відношення людини до світу, яке формує систему людських цінностей і здійснює
духовний аналіз людської діяльності на теренах культури.
2. Основні функції філософії у суспільстві
Матеріалізм первинним визнає матерію, природу, а свідомість, мислення - вторинним, похідною матерії. Довколишній матеріальний світ існує
вічно, завжди, вважають матеріалісти. Його хто б створив. Він існує незалежно від волі і потрібна свідомості людей. А свідомість, носієм якого Землі
людина, є продукт, результат розвитку та функціонування матерії, природи.
Ідеалізм ж у протилежність матеріалізму первинним вважає щось нематеріальне, саме - свідомість, дух, ідею. Дух, свідомість, відповідно до ідеалістам, існує колись природи й незалежно від нього. Матерію, природу вони
розглядають як наслідок творчої діяльності свідомості, духу. Духовне, на
думку, породжує, визначає існування матеріального, природи.
Нині, попри тисячолітні пошуки філософів, основне питання філософії
достовірно не вирішене ні з онтологічного, ні з гносеологічної сторони, і фактично є одвічною (невирішеної) філософської проблемою
. У межах цілісної структури філософії основні функції філософії
взаємопов’язані і взаємно детермінують одна одну. Функції філософії: світоглядна, онтологічна, пізнавальна, гносеологічна, аксіологічна, праксеологічна, методологічна.
До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну).
Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи
людей знаннями про світ та про людину, про її місце у світі, про можливості
його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя.
Як правило, коли мова йде про світогляд, насамперед дається його характеристика як узагальненої системи ідей та поглядів на світ, людину, її
місце в світі тощо. Такий підхід є важливим. Але обмежуватися цим не
можна. Адже світогляд у цьому разі зводиться до об'єктивованої системи
знань, відірваної від суб'єкта. Нерідко при характеристиці світогляду звертається увага фактично на етимологію слова і тоді поняття світогляду зводиться до "погляду на світ".
Світогляд слід розглядати не лише з погляду його змісту (тобто як результат відображення дійсності в свідомості людей), а й обов'язково враховувати взаємозв'язок знання про світ і людину із соціальним суб'єктом, з його
ставленням до дійсності, яке базується на цьому знанні.
За такого підходу на перший план висувається значення знання для
життєдіяльності людини. Тобто під світоглядом треба розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а таку систему знань, яка для
соціального суб'єкта є способом бачення, розуміння, аналізу, оцінювання
явищ, що визначає характер ставлення до світу і до себе, усвідомлення цілей
та сенсу життя, характер вчинків та дій. Світогляд є способом практично-духовного освоєння світу.
Філософія є методологічною основою світогляду. Для його побудови
вона дає вихідні, основні принципи, застосування яких дає змогу людині виробити свої життєві настанови, що стають головними орієнтирами, визначають характер та спрямованість її ставлення до дійсності, характер і спрямованість практичної діяльності. Серцевина світогляду – усвідомлення людиною цілей та смислу життя.
Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона,
орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на пізнання природи і сутності
світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і
законів його розвитку, з одного боку, озброює людей знанням про світ, людину, про зв'язки і закони, а з іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них (в своїй
сфері) усвідомлювати дійсність крізь призму відношення "людина – світ".
Формуючись і розвиваючись на основі досягнень наукового пізнання та узагальнення результатів у сфері політичної, правової, моральної, естетичної,
релігійної свідомості, філософія виступає як особлива сфера пізнавального
ставлення людини до дійсності, об'єктом якої є відношення "людина – світ".
Разом із тим зміст і результати філософського знання здійснюють вплив на
особливості пізнавального процесу в усіх інших сферах життєдіяльності людей. Цей вплив проявляється в тому, що філософське знання набуває значення всезагального методу пізнання дійсності, а також в тому, що пізнання в
будь-якій сфері в кінцевому результаті виявляється як різні аспекти усвідомлення відношення "людина – світ".
Методологічна функція. Виділення її як однієї з основних зумовлено
тим, що філософія займає особливе місце у процесі усвідомлення буття у
структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери
дійсності, е відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка
філософії полягає в тому, що вона в найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні положення філософії мають важливе методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмету
. Для більш глибокого і дохідливого усвідомлення цього питання слід
зупинитися на понятті методології. Методологія – це система вихідних, основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки
явищ, характер ставлення до них, характер та направленість пізнавальної і
практичної діяльності.
Кожна філософська концепція має свої вихідні, основні принципи. Так,
матеріалістичні філософські концепції стверджують, що первинним є матерія, природа, а вторинним, похідним – свідомість, дух. Одним із принципів
матеріалізму є визнання пізнаванності світу. Визнається, як правило, стан речей, процесів, що знаходяться в розвитку. Ці та інші принципи слугують природничим та суспільним науковим дослідженням. У цілому можна стверджувати, що сутністю методологічної функції філософії є логіко-теоретичний
аналіз наукової та практичної діяльності людей. Філософська методологія
визначає напрямки наукових досліджень, створює можливість орієнтуватися
в розмаїтті фактів і процесів, що відбуваються в світі. Філософська методологія сприяє більш ефективному і раціональному використанню наукових методів конкретних наук.
Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому,
що вона стає знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий
світ і на саму людину. Філософія відіграє важливу роль у визначенні цілей
життєдіяльності, досягнення яких є найважливішою умовою забезпечення
існування, функціонування і розвитку людини.
Філософія , досліджуючи відношення свідомості до об'єктивного світу,
мислення - до буття, робить своїм предметом усю ту проблематику, яка виникає на ґрунті розвитку світогляду як форми суспільної самосвідомості. Від
світогляду філософія відрізняється й тим, що вона є не «духовно-практичне»,
а теоретичне освоєння світу, це форма теоретичного виявлення і розвитку
світогляду. Вона постає відповідно як система доказів і знань фундаментальних проблем світогляду.
Отже, філософія: дає теоретичне розв'язання питань світогляду з точки
зору взаємовідносин людини і світу, мислення і буття, духовного і матеріального; виробляє загальний цілісний погляд на світ, на місце людини в ньому;
досліджує практичне, пізнавальне, ціннісне, етичне та естетичне ставлення
до світу. Філософія виступає вищою теоретичною формою світогляду, спрямованою на критичне дослідження та вирішення світоглядних проблем з метою підвищення ступеня їх достовірності та надійності. Філософія повинна
намагатися бути аргументованою, внутрішньо стрункою та логічно обґрунтованою.
3.Рефлексія як основний метод філософії
Сучасне офіційне тлумачення понять „рефлекс”, „рефлекторний”, які
містяться в різноманітних тлумачних словниках, дають коротке визначення
цих слів. Так, рефлекс (лат. reflexio, – відображення) – опосередкована нервовою системою відповідь організму на подразник. Рефлексія ( лат. reflexus відображений) - усвідомлення суб'єктом того, як його сприймає партнер по
спілкуванню.
Рефлексія це скоріше не відображення, а звернення назад, процес самопізнання суб'єктом внутрішніх психічних актів і станів. Саме поняття рефлексія виникло у філософії і означало процес роздумів індивіда про те що
відбувається у його власній свідомості. Р. Декарт ототожнював рефлексію зі
здібністю індивіда зосереджуватись на змісті своїх думок, абстрагуючись від
усього зовнішнього, тілесного. Дж. Локк розділив відчуття і рефлексію,
визначивши останню як особливе джерело знань (внутрішній досвід на
відміну від зовнішнього, заснованого на відчуттях органів почуттів). Це
визначення рефлексії стало аксіомою інтроспективної психології. В даних
визначеннях неадекватно переломилась реальна здібність людини до самозвітності про досліджувані ним факти свідомості, самоаналізу власних
психічних станів.
Рефлексія – це не просто знання або розуміння суб'єктом самого себе,
але і вияснення того, як інші знають і розуміють „рефлектуючу” особу, його
особистісні особливості, емоційні реакції і когнітивні (пов'язані з пізнанням)
уявлення. Коли змістом цих уявлень виступає предмет спільної діяльності,
розвивається особлива форма рефлексії – предметно-рефлексивні відносини. В складному процесі рефлексії дані як мінімум шість позицій, які характеризують взаємне відображення суб'єктів.
Особистісна рефлексія розуміється як дослідження самою людиною
своєї афектно-потребної сфери, яка виникає в процесі спілкування, причому в
конфліктних ситуаціях. Здійснюючи особистісну рефлексію, людина досліджує себе як суб'єкта спілкування і отримує про себе як про особистість
нове знання. Характерною рисою особистісної рефлексії є дослідження людиною свого внутрішнього світу і поведінки в зв'язку з переживаннями інших
людей, учасників конфлікту. В результаті такого дослідницького процесу людина постає перед собою в новому світлі, оскільки співвіднесення своїх почуттів і переживань з почуттями і переживаннями іншої людини дозволяє їй
побачити конфліктну ситуацію і себе в ній начебто з боку (децентрація), а це
сприяє більш правильній оцінці власної поведінки.
Рефлексія – це вміння суб'єкта виділяти, аналізувати і зіставляти з
предметною ситуацією свої власні дії. З психологічної точки зору рефлексія
являє собою явище багатопланове, специфічне за структурою і умовою формування. Вона охоплює такі види діяльності, як: зіставлення умов та цілей,
виявлення засобів і способів перетворення об'єкта в даній ситуації, визначення (достатньо чи недостатньо) їх для досягнення цілей, розробку крокової
стратегії, облік та обробка зворотної інформації. Повнота дослідження
суб'єктом цих моментів при розв'язанні завдань може бути різною.
Таким чином, рефлексія відіграє важливу роль в житті кожної людини
на протязі всього її існування, даючи їй певні знання про себе саму та оточувальних її людей, а головне - даючи змогу та вміння подивитися у саму себе.
4 Передумови виникнення філософії
Виникнення філософії - це закономірний результат становлення і розвитку людини. Оскільки об'єктом філософського осмислення дійсності є
відношення "людина - світ", то вся історія розвитку філософської думки - це
процес усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї власної сутності. Будь-яке значуще, аж надто суспільне, явище має для свого виникнення певну сукупність передумов, що викликали його до життя. Отже, до
передумов виникнення філософії можна віднести такі:
4.1. Соціально-економічні, тобто такі, що характеризуються
відповідним рівнем розвитку продуктивних сил і соціальних відносин стародавнього суспільства. Внаслідок таких процесів відбувається остаточний
розподіл праці на фізичну та розумову, до якої відноситься і праця (ремесло)
філософа. Рівнобіжно з цим здійснювалися:
а) централізація міст;
б) розвиток торгівлі, в тому числі із сусідніми країнами, що сприяло
запозиченню знань і досвіду.
Все це забезпечувало для певної частини громадян можливість постановки питань і пошуку відповідей щодо сутності світу і людини.
4.2. Духовно-культурні:
а) вироблена певним народом, а також запозичена в інших народів сукупність знань, відповідний рівень загальної культури, в тому числі культури
діалогу, обміну думками;
б) завершення формування писемності і на основі цього
в) наявність розвинутої літератури (поезія, драма, трагедія), насиченої
оповідями та сюжетами, дійовими особами яких є боги, природні стихії, герої
тощо;
г) порушені та розв'язанні художньо-образними та символічними засобами світоглядні (смисложиттєві) проблеми.
4.3. Зумовлене попередніми чинниками виділення кількісно незначної
верстви людей, одна частина яких потребує відповідей на питання про те,
"що є світ?" і "як правильно жити?", а інша - робить пошуки відповідей на
них своїм ремеслом, професією, що дістає назву "любов до мудрості", або
"філософія'". Ці люди здебільшого не належали до політичної чи військової
аристократії, а були від народження (або ставали) "аристократами духу",
тобто безкорисливими шукачами істини, мисливцями за істиною, мислителями.
4.4. Джерелами філософії були також наявні міфологічні оповіді та
первісні релігійні вірування, в надрах яких уже порушувалися й розв'язувалися у відповідний спосіб зазначені питання щодо сутності світу і людини та
смислу життя. Міфологічно-релігійні оповіді, сюжети й образи, а також події,
учасником яких оповідач більшою чи меншою мірою себе відчував, мали попередньо стати предметом роздумів та логічного аналізу й саме так постати
перед мудрецем у формі думки. Отже, завданням перших філософів було переведення смисложиттєвих проблем і настанов з їх чуттєво-образного, життєво-практичного та міфологічно-релігійного рівня на рівень раціональнотеоретичний, тобто розумовий, поняттєвий.
Причини виникнення філософії
Що спричинило появу філософії? Для того щоб з'ясувати це, напевно
доведеться заглибитись в історію давніх часів. А саме, повернутися до того
часу коли люди почали прагнути до розуміння та збагнення того що відбувається навколо них. Та найголовніше – пояснення та доведення того чи іншого
явища за допомогою використання логічних аргументованих відповідей.
Першим етапом, що в подальшому призведе до появи філософії є виникнення
такого поняття як Міфологія. Здавалося б, що між Міфологією та Філософією немає нічого спільного, але, їх об’єднує поточна мета, а саме – Знаходження першопричини мислимого. Їх головна відмінність полягає в абсолютно різних шляхах досягнення цієї мети.
Міфологія - є спроба узагальнення всієї дійсності, але під кутом зору відображення загального не як реально існуючого, а як уявного. Тому можна зробити висновок що міфологія це є узагальнення всієї дійсності, але за допомогою чудес.
Історично першим типом з'явився світогляд, заснований на міфології. Відчуття людиною буття, емоційне сприйняття й доступне йому розуміння природи виражалися в давніх сказаннях про всесилля богів, подвигах
героїв, здійснюване в метафоричній, художньо-образній формі. При всьому
різноманітті давніх міфів (первісне суспільство, давньоіндійські, давньокитайські, давньогрецькі й т.д.) у них виявилися подібні уявлення людини про
світ, його устрій й людину. Світ тут, як правило, уявлявся у вигляді хаосу,
зіткнення випадків і дій демонічних сил.
Міфологічна свідомість не фіксувала розходжень між природним і
надприродним, між реальністю й уявою. Істотним є й те, що свідомість людей первісного суспільства бути повністю байдужими до протиріч, що виявляються в сказаннях. У міфі злиті воєдино мислення й дія, вдачі й поезія,
знання й вірування. Подібна цілісність, синкретичність (нерозчленованість)
міфологічної свідомості була історично необхідним способом духовного
освоєння реальності. Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок про те,
що міфологічний світогляд є сукупність уявлень про світ, заснованих на
фантазії й вірі в надприродні сили, їхній подібності із проявами людської активності й людських відносин. Таке уподібнення природного світу світу людському одержало назву «антропоморфізму»
. В міру подальшого розвитку суспільства міфологічний світогляд втрачає колишню роль, хоча деякі його елементи можуть відтворюватися в масовій свідомості й у наші дні. Цивілізація викликала до життя нові типи
світогляду - релігію й філософію. Головні ознаки релігійного світогляду –
віра в надприродні сили й існування двох світів (вищого – досконалого, горнього й нижчого - недосконалого, земного). На відміну від міфологічного,
релігійний світогляд тільки частково опирається на антропоморфні подання,
орієнтуючи людину на осмислення своїх відмінностей від природного світу й
усвідомлення своєї єдності з людським родом.
Світоглядна функція філософії, так, як і релігії – є центральна
функція. Її суть полягає у тому, щоб допомогти людині усвідомити свої
світоглядні запити, стати теоретичним фундаментом світогляду.
Що ж таке світогляд ? Світогляд – це специфічна система духовного
світу людини, за допомогою якої здійснюється узагальнене відображення
взаємостосунків між людиною і світом (природним чи соціальним) з метою
самовизначення та практичної орієнтації діяльності
. Специфічним об’єктом філософського осмислення дійсності є відношення «людина-світ». Можна сказати, що предметом філософії є її об’єкт –
відношення «людинасвіт», - аналізований з погляду природи і сутності світу,
природи і сутності людини, її місця у світі, можливостей її пізнання.
Філософський світогляд виник з потреби раціонального й ірраціонального пояснення світу. Він є історично першою формою теоретичного мислення. Поєднує й доповнює всі відсутні моменти попередніх типів світоглядів. Філософський світогляд є найбільш загальним: він стосується відношення людини до світу, а всі явища розглядає з погляду не стільки змістовних характеристик, скільки з позиції цінності їх безпосередньо для людини.
5. Історичні типи світогляду
Історичними типами світогляду є такі:
- міфологічний світогляд, який будується на буденно-емпіричних знаннях і є засобом усвідомлення та персоніфікації природних стихій єдинокровною громадою;
- релігійний світогляд, який базується на елементарних знаннях про закономірності стосунків природних та непізнаних надприродних сил, залежності людини від останніх;
- науковий світогляд, який спирається на раціонально-теоретичне розуміння матеріального світу та людини, стосунків між ними з врахуванням
пізнаних об’єктивних закономірностей людської діяльності.
При вивченні світогляду виділяють також щаблі світоглядного
освоєння світу: «світовідчуття», «світосприйняття», «світорозуміння».
Світовідчуття — перший щабель світоглядного становлення людини,
що представляє собою почуттєве усвідомлення світу, коли світ дається людині у формі образів, що організують індивідуальний досвід.
Світосприйняття — другий щабель, що дозволяє бачити світ у
єдності сторін, давати йому певну інтерпретацію. Світосприйняття може базуватися на різних підставах, не обов'язково теоретично обґрунтованих.
Світосприйняття може бути як позитивно, так і негативно пофарбованим
(наприклад, світосприйняття абсурдності, трагічності, приголомшеності
існування).
Світорозуміння — вищий щабель світоглядного освоєння світу; розвинений світогляд зі складними переплетеннями багатогранних відносин до
4 дійсності, з найбільш узагальненими синтезованими поглядами й поданнями про світ і людину. У реальних вимірах світогляду ці щаблі нерозривно
зв'язані один з одним, взаємно доповнюють один одного, утворюючи
цілісний образ світу й свого місця в ньому.
СЛОВНИК
Світогляд – сукупність поглядів, оцінок, принципів, що визначають
найзагальніше бачення, розуміння світу, місця у ньому людини, її істор. походження і призначення.
Міфологія – одна з ранніх форм світогляду; засіб розуміння природної
та суспільної дійсності на ранніх стадіях історичного буття. Міфологічному
мисленню властиві особливе сприйняття суб‘єкта та об‘єкта, предмета та
знака, речі та слова, істоти та її імені, простору та часу, відносин, походження та суті тощо. Міфи стверджували прийнятну для свого часу систему
цінностей, підтримували та санкціонували певні норми поведінки. Уже на
ранніх стадіях розвитку міфологія містила в собі в нерозчленованому (синкретичному) вигляді всі такі форми суспільної свідомості: релігію, мистецтво, науку, мораль, філософію тощо
Антропоморфі́зм (грец. ανθρωπος — людина, грец. μορφή — вигляд,
форма) — уподібнення будь-чого, що не є людиною, до людини або перенесення її фізичних та інтелектуальних властивостей на істот, речі та явища
навколишнього світу.
Магія – (грец. mageia - ворожба, чаклунство) - різновид ранніх релігійних вірувань і чаклунських дій, за допомогою яких людина первісного суспільства намагалася примусити уявні надприродні сили (фетишів, духів
тощо) певним чином втрутитися в її життя
ПОЛІТЕЇЗМ – («багатобожжя») – віра в багатьох богів. Протилежний
монотеїзмові – єдинобожжю. П. є ранньою формою релігійної свідомості, він
був характерний для древнього суспільства і являвся одним зі складових елементів міфології. До форм П. відносяться язичництво, давньогрецький Олімп,
шаманізм, тотемізм, фетишизм і ін. П. не відокремлював людину від богів, а
поєднував їх як різні елементи єдиного буття. Боги, як правило, втілювали
невідомі людині сили природи і визначали норми співіснування, зв’язок поколінь. Древні боялися своїх богів і любили водночас. Без них життя було неможливе, тому що боги виконували функцію поводирів у складних лабіринтах буття. П. зберігається і зараз у ряді культур як традиція і як основна
форма вірувань.
Монотеїзм – це релігієзнавче, філософське, богословське поняття, яке
означає віру в одного єдиного Бога, що принципово виключає віру в будьяких інших богів, і від атеїзму, повного заперечення віри у будь-якого бога
або богів. Бог у монотеїзмі єдиний, в існування якого вірять або, у будьякому випадку, який визнається таким. Його сутність і якості вважаються
унікальними і абсолютно відмінними від усіх інших істот, які можуть вважатися підходящими в тій чи іншій мірі для порівняння, наприклад, це відноситься до богів інших релігі
РЕЛІГІЯ – світогляд, світорозуміння, світовідчуття, пов’язане з
орієнтацією на надприродне, позамежне. У самому загальному виді, Р. – специфічна форма суспільної свідомості і культури, духовної діяльності людини,
відмінними ознаками якої є фантастичне відображення у свідомості людей
пануючих над нею зовнішніх сил; обожнювання цих сил (антропоморфне –
по подобі людини або абсолютизоване у формі Духа), визнання їхньої віч-
ності і первинності; віра в їхню могутність, провидіння і милосердя. У сучасному світі існує безліч релігій, релігійних конфесій. Світовими серед них
визнані: християнство, іслам (понад 1 млрд.), буддизм (близько 400 млн.)
Субстанція [лат. substantia – сутність] – одне з центральних понять новоєвроп. філософії, яке означає таку основу світу, яка охоплює та пронизує
собою всі форми та явища дійсності, є самодостатньою і не потребує для
свого буття ніяких ін. джерел або причин; першооснова, сутність всіх речей і
явищ, причина самої себе.
Матеріалізм [лат. materialis – речовий] – філософ. напрямок, протилежний ідеалізму у вирішенні головного питання філософії. М. виходить із
первинності матерії і вторинності духовного, ідеального.
Ідеалізм – загальне позначення філософського напрямку, послідовники
якого розуміють дух, свідомість, мислення, психічне як першооснову дійсності, а матерію, природу, матеріальні речі розглядають при цьому як похідні
від духовного, від свідомого. Існують дві основні форми ідеалізму: об‘єктивний і суб‘єктивний. Об‘єктивний ідеалізм абсолютизує об‘єктивний зміст
свідомості, переважно її раціонально-логічну сторону, відстоює ідею первинності світового розуму, надлюдської, позасуб‘єктної свідомості. Суб‘єктивний ідеалізм абсолютизує ті чи інші сторони індивідуально-почуттєвого
буття людини, індивідуальну свідомість, волю, емоції, відчуття тощо. Для
суб‘єктивного ідеаліста світ, дійсність є лише сукупністю почуттів
Дуалізм [ лат. dualis – подвійний ] – філос. вчення, протилежне
монізму, яке виходить з визнання рівноправними, такими, що не зводяться
одне до одного, двох субстанцій, начал: духу та матерії, ідеального та матеріального.
Пантеїзм [грец. pan – все і theos – бог] – філософ. вчення, яке ототожнює Бога та світ. П. існував у двох формах: натуралістичний П., який наділяв
природу якостями живого, божественними властивостями і розчиняв Бога у
природі, та містичний П. – все у Богові, тобто розчиняв природу у Богові.
Гностицизм – єретичний релігійно-філософський рух пізньої Античності, який претендував на знананя особливо таємного сенсу Біблії, а також
на синтез іудаїзму, зороастризму, етнічних релігій Вавилону та Єгипту. Гностицизм виходив ізезотеричного дуалізму добра і зла.
Скептицизм (грец. skeptikos - недовірливий, той, хто досліджує) - філософське вчення, що піддає сумніву можливість достовірного пізнання об'єктивного світу.
АГНОСТИЦИЗМ – концепція, яка виражає крайній песимізм на пізнавальні можливості людини, на досягнення істинного знання про об’єктивний
світ. Заперечує досягнення абсолютної істини в пізнанні, обмежує пізнання
лише «світом явищ», заперечуючи пізнання глибинної сутності речей і проблем, що «виходять» за межі чуттєвого досвіду.
Онтологія – вчення про буття і розділ філософії, що вивчає ґрунтовні
принципи буття, найбільш загальні сутності та категорії сутності.
ГНОСЕОЛОГІЯ (теорія пізнання) – розділ філософії, що вивчає взаємовідношення суб’єкта й об’єкта в процесі пізнавальної діяльності; аналізує
відношення знання до дійсності, форми і методи пізнання, їхню ефективність
і застосовуваність; визначальні границі і можливості пізнавальних здібностей
людини, критерії істинності і вірогідності знання; а також аналізує різні гносеологічної концепції з точки зору вище перерахованих проблем.
Логіка – філософська наука про мислення, його закони, форми,
прийоми та правила, застосування яких дозволяє в процесі пізнання досягти
об'єктивної істини і взємопорозуміння сторін. Сьогодні відомі формальна, діалектична, математична, символічна логіки. Поняття „логіка‖ вживається також для позначення необхідного зв‘язку предметів та явищ світу – ―логіка
речей‖, логіка мікросвіту, логіка подій тощо
Етика – філософська дисципліна, об'єктами вивчення якої є моральні
норми та система людських взаємин, які визначаються традиціями і звичаями
Естетика – філософська дисципліна про закономірності художнього
освоєння людиною світу, про сутність та форми творчості по законах краси.
АКСІОЛОГІЯ – розділ філософії, що вивчає та аналізує природу цінностей, їхнє походження й розвиток, зміну ціннісних орієнтацій, їх вплив на
життя людини і суспільств
Download