Винничук Юрій Павлович роботу виконав учень 8-б класу. Ігнатьєв Давид. План 1. Біографія. 2. Театральна творчість. 3. Журналістська творчість. 4. Письменницька творчість. 5. Дитячі книжки. 6. Доросла проза. 7. Літературні містифікації. 8. Укладач та упорядник антологій. 9. Стиль. 10. Особисте житя. Юрій Па́влович Винничу́к, іноді друкується під іменем Юрко́ Винничу́к (нар. 18 березня 1952, Станиславів)— український журналіст, письменник, редактор. Серед найвідоміших художніх творів Винничука романи «Діви ночі» (1991), «Танґо смерті» (2012), «Аптекар» (2015), «Цензор снів» (2016) та «Лютеція» (2017). Винничук також відомий як упорядник таких краєзнавчих книг, як: «Легенди Львова» (1999), «Кнайпи Львова» (2000), «Таємниці львівської кави» (2001) тощо, а також як автор численних збірок та антологій української літератури. Зокрема, Винничук є упорядником антології української фантастики XIX століття «Огнений змій» (1989), збірки української літературної казки XIX століття «Срібна книга казок» (1993), збірки українських літературних казок «Зачароване місце» (2006) тощо. Окрім того, у період з 2001 по 2010 рік у видавництві Піраміда вийшло 12 книжок різних авторів під брендом «Юрій Винничук презентує». Твори Винничука перекладено англійською, білоруською, болгарською, есперанто, іспанською, німецькою, польською, сербською, французькою, хорватською, чеською, японською, китайською та іншими мовами. Біографія Ранні роки та освіта Народився 18 березня 1952 року у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Батьки письменника волиняни: батько родом з села Бережанка на Лановеччині, мати — з села Малі Фільварки (зараз Підлісне) неподалік Кременця. Під час Другої світової війни батько входив до загону мельниківця Андрія Яворенка. Згодом до цього ж загону приєднався й дідусь Юрія з материного боку, Лук'ян Сапіга, якого мельниківцівизволили з Кременицької в'язниці. Письменник носить ім'я свого дядька Юрія Сапіги, члена молодіжньої ОУН, якого 1941 року вбили чекісти. Освіту здобув у Прикарпатському університеті ім. Стефаника (раніше Івано-Франківський педагогічний інститут), філологічний факультет (1969—1973 роки), учитель української мови і літератури. Після закінчення вишу, почав працювати в газеті «Прикарпатська Правда», але водночас ним зацікавилося КГБ, які, зрештою, 4 квітня 1974 року здійснили обшук у помешканні письменника з надією знайти антирадянські твори. 1974-го переїхав до Львова, де весь час ходив із валізою власних рукописних творів, через що й отримав прізвисько «Юрко-чемодан». Працював вантажником, художником-оформлювачем, а згодом також займався фарцуванням та свого роду сутенерством, супроводжуючи повій, які йшли «на діло», щоб у такий спосіб вивчити їхній побут. У двадцятип'ятирічному віці проходив військову службу в армії, де працював у штабі. 1978 року написав поему «Арканум» та оповідання «Ги-ги-ги», які знову ж таки привернули увагу кегебістів, які вбачали в цих творах глибокий підтекст з критикою радянської влади. Театральна творчість 1987–1991 — режисер Львівського естрадного театру «Не журись!», для якого писав сценарії вистав, а також пісенні тексти. Окрім того, брав участь в театрі «Не журись!» й як комедійний актор та гостролював з ним по всьому світу[22]. У 1990 покинув театр і разом зі Стефком Оробцем створив «Кабарет Юрця і Стефця». Також кабаретні замальовки Винничука ставилися на сцені молодіжного фестивалю «Вивих», що проходив двічі — у 1990 та 1992 . 2012 року року Юрій Винничук взяв участь в бурлескному проекті Ореста Лютого «Лагідна укранізація». Під час одного з виступів письменник піднявся з зали на сцену і почав читати свій вірш під назвою «Колискова», який розповідає про сни політиків. За рік до початку Євромайдану часопис «Український тиждень» замовив у Винничука невеличкий сатиричний текст і автор написав трагікомічну п'єсу на одну дію — «Останній Бункер» (2013), що розповідає про втечу Януковича та захоплення народом Межигір'я, його резиденції. Журналістська творчість У 1991–1994 роках займав посаду редактора відділу містики та сенсацій у газеті «Post-Поступ». Зокрема, 1993 року на сторінках газети «Post-Поступ» Винничук розкритикував новий журнал «Літературно-Науковий Вісник» за привласнення назви «ЛНВ», часопису, що виходив у 1898—1932 роках. Згодом Степан Пінчук, головний редактор журналу, подав на Винничука до суду, звинувативши його в тому, що стаття мала згубний характер на подальшу долю журналу, публікацію якого довелося призупинити. Суд прийняв рішення на користь позивача та змусив Винничука виплачувати моральне відшкодування. У 1995–1998 роках Винничук працював головним редактором еротичної газети «Гульвіса» (Львів), а у 1998–1999 роках займав посаду редактора відділу у газеті «Поступ», де, зокрема, почав використовувати псевдонім Юзьо Обсерватор, аби в подальшому уникнути можливих судових процесів. З 2006 року виконує роботу головного редактора відновленої газети «Post-Поступ». Письменницька творчість 1997 року став членом Асоціації українських письменників, а 2004 року — віце-президентом цього об'єднання. Поезія 1990 року видав свою дебютну збірку поезій «Відображення», яка налічувала близько двадцяти сторінок. Наступна поетична збірка письменника — «Передчуття осені» — побачила світ аж 2010 року і несла більш повний характер.[31] Усі вірші автора написано до 1993 року, оскільки, на переконання самого Винничука, «поезія належить молодості, а хто пише після 35 — той впадає у глибокий маразм». Окрім того, 2011 року окремі вірші Юрія Винничука ввійшли до збірки «Ніч еротичної поезії», а 2012 року також й до перевидання — «Ніч еротичної поезії non-stop». 14 вересня 2012 року на сцені львівського театру «Вознесіння» відбулася ніч еротичної поезії, де Винничук та інші автори протягом двох годин декламували свої твори перед публікою. Дитячі книжки Для дитячої аудиторії Юрій Винничук зазвичай творить у жанрі літературної казки, однак дещо модифікованої, поєднаної з іншими жанрами. Зокрема, серед найвідоміших дитячих книжок письменника: повість-казка «Місце для дракона» (1990), яка розповідає про травоїдного дракона Грицька, що зображений не як жорстокий хижак, а як мрійник та романтик; фантастична казка «Літопис від равлика» про добровільне перевтілення одного з персонажів на молюска, низку казок про двох друзів Чеберяйчиків, приміром казка «Метелик вивчає життя», яка знайомить нас з чарівною країною Вирій, де обоє друзів зустрічають метелика-одноденка, який має лиш одну добу, аби пізнати життя. 2005 року видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га» видало ілюстровану дитячу книгу письменника «Історія одного поросятка», а на вересень 2018 року заплановано вихід ще одної книжки — віршованої казки «Цукровий півник». Доросла проза Писати Винничук почав іще студентом Івано-Франківського педінституту, на самому початку 1970-х, але перші книжкові публікації з'явилися лише за двадцять років по тому. Перші надруковані прозові твори Винничука з'явилися на початку 90-х, зокрема у 1990 році вийшла друком його перша збірка прози «Спалах» (1990), куди окрім іншого увійшли повісті «Місце для Дракона» (1990) та «Королевич-машкара» (1990). Наступна збірка прози автора під назвою «Вікна застиглого часу» вийшла лише через декаду, в 2001 році. У 1991 році з'являється перша доросла повість автора — кримінальний детектив «Діви ночі», спочатку 1991 року у журналі «Дзвін», а згодом у 1992 році й окремою книгою у київському видавництві «Український письменник». У 1992 році також з'явилася повість-антиутопія «Ласкаво просимо в Щуроград», дія якої відбувається на фоні тоталітарного Радянського Союзу. Наступною повістю Винничука було скандальне «Житіє гаремноє», яке вийшло у 1992 і нібито базувалося на «справжніх» щоденниках Роксолани. Першим романом автора стала «Мальва Ланда» (2000 журнальна публікація, 2003 окремою книгою). У 2005 вийшов романи «Весняні ігри в осінніх садах», а в 2010 — роман «Груші в тісті». Хоча сюжетно ці два твори й не мають нічого спільного, їх поєднує інше — те, що обоє частково містять автобіографічні елементи з життя Винничука. У романі «Груші в тісті» Винничук також приділив особливу увагу богемному життю Львова у 1970-80-ті роки, тема яка до того була дуже куцо описана в українській літературі. У 2005 році за роман «Весняні ігри в осінніх садах» Винничук отримав свою першу літературну нагороду «Книга року Бі-Бі-Сі». 2012 року світ побачив роман «Танґо смерті», який приніс авторові другу літературну перемогу «Книгу року Бі-Бі-Сі». 2015 року вийшов роман «Аптекар», події якого відбуваються у Львові сімнадцятого століття та, зокрема, детально описує катівське ремесло.. Роман отримав чимало схвальних відгуків, став фіналістом конкурсу Книга року Бі-Бі-Сі, проте поступився збірці оповідань Василя Махна. У вересні 2018 року вийшло продовження — роман «Сестри крові». 2016 року вийшов авантюрний роман «Цензор снів», який розповідає «про польоти над Атлантикою і казино, красивими жінками і шпигунами, погонями і ранами, зрадою та любощами». 2017 року світ побачив роман «Лютеція», який розглядає любовні пригоди Івана Вагилевича, львівського Дон Жуана 1840—х років. Літературні містифікації У 1980-х Винничук став відомим завдяки своїм літературним містифікаціям, що мали розголос, подібний до аналогічної творчості американського письменника Кліфорда Ірвіна[en], які він згодом описав як «намагання дати ляпаса тодішній системі, [створити] своєрідний протест». Зокрема він створив літературну містифікацію про сплюндрування Києва військами Батия 1240 року, що нібито були описані середньовічним ірландським поетом Ріанґабаром, який начебто був свідком тих подій та описав їх у вірші-ламентації «Плач над градом Кия». І вірш, і власне «середньовічного ірландського поета Ріанґабара» Винничук вигадав. Він опублікував свій «переклад вірша» з ірландської мови спочатку в газеті «Літературна Україна» (1982), а потім — у журналі «Жовтень» (1984, № 9). Містифікація виявилася настільки переконливою, що 1990 року згадка про Ріанґабара та його текст (як правдиву пам'ятку) потрапила до статті «Ірландська література» в Українській літературній енциклопедії. Ще одна містифікація від Винничука — акровірш «Пісня світова» Анни Любовичівни, який він теж опублікував як знайдений текст XVII сторіччя. Винничук вперше опублікував свій «переклад» з польської мови в антології «Пісні Купідона: любовна поезія на Україні ХVI — поч. ХІХ ст.» (1984). Згодом цей вигаданий твір було включено, зокрема, до третього тому хрестоматії україської літератури «Слово многоцінне» виданої у 2006 році. Оскільки жоден науковець не запідозрив містифікації, згодом Винничук сам зізнався, що ці літературні раритети вигадані. На початку 90—х Олександр Кривенко, який тоді обіймав посаду головного редактора часопису «PostПоступ», звернувся до Винничука з пропозицією створення скандальної публікації задля збільшення зацікавленості серед читачів. Винничук вирішив опублікувати «справжні» щоденники Роксолани під назвою «Житіє гаремноє». Автор вигадав цілу історію, як йому начебто вдалось віднайти щоденники турецької наложниці, а згодом — і дружини шаха, і «описав те, чим займалася Роксолана в гаремі». Нерозвинена містифікація помітна й у романі «Мальва Ланда», оскільки головна героїня могла вважатися прототипом російської радянської правозахисниці та члена Гельсінської групи Мальви Нойєвни Ланді. Окрім того, коли героїня роману видавала свою збірку поезій, її редактором став Остап Грицей, справжній український письменник та перекладач. Одним із різновидів містифікацій Юрія Винничука — вказування неправдивої інформації про джерела походження творів, які він переклав або впорядкував. Зокрема, письменник вказує, що взяв оповідання «Історія черепа» Ореста Авдековського з часопису «Галицька Русь» за 1892 рік, а також приписує оповідання невідомого автора «Кімната привидів» до творів, що друкувались на сторінках часопису «Annales des sc. Psych» (1891). Укладач та упорядник антологій Окрім письменницької творчості, Юрій Винничук також займається укладанням антологій. Порпаючись в архівах, письменник намагається воскресити імена забутих авторів. За його словами:«Укладати антології — досить марудна справа, і, як бачите, ніхто не хоче тим займатися. Я ж шукаю тексти у старих газетах, журналах — і це цікаво, особливо, коли виявляю якогось абсолютно невідомого автора, абсолютно невідомий текст — це для мене найбільша приємність.» Загалом, письменник упорядковує антології та збірки на таку тематику: готика, фантастика, міфологія та демонологія («Огненний змій», «Чорт зна що», «Міфи та легенди українців», «Книга Бестій» тощо); казки («Біблійні казки», «Зачароване місце: українська літературна казка», «Срібна книга казок: антологія української літературної казки XIX століття» тощо); краєзнавство («Кнайпи Львова», «Легенди Львова» тощо); твори репресованих українських письменників («Розіп'ята муза», «Невідоме Розстріляне Відродження», «Соловецький етап. Антологія» тощо). Стиль Юрій Винничук розпочав свою літературну діяльність у 80—х та відразу влився в кагорту письменників-нонконформістів, які протистояли радянській владі на літературній ниві. Письменник творить у найрізноманітніших художніх жанрах (роман, антиутопія, оповідання, п'єса, поезія тощо), а також пише публіцистику, містифікації, бібліографічні і краєзнавчі книжки, займається художнім перекладом. За словами Т. Кахановської та М. Назаренко: «Винничук — взагалі фігура настільки багатогранна, що може вважатися „сам-собі-літоб'єднанням“». У своїй розвідці літературознавець Григорій Грабович відзначає Винничука як популяризатора Львова, а Я. Поліщук та І. Бондарь-Герещенко вважають творчість письменника органічною частиною постмодерної української літератури. У своїх творах Юрій Винничук дотримується авантюрного або дитективного сюжету та зазвичай додає елементи гротеску, бурлеску, фантасгармонії, пародії, гумору, іронії, сарказму, стьобу, еротизму та містифікацій. Окрім того, письменниця Роксолана Харчук називає Винничука «батьком „чорного гумору“ в українській літературі», а Павло Загребельний — «Геростратом української історії». Особисте життя Живе у містечку Винники, що розташоване за шість кілометрів на схід від Львова. Одружений на більш ніж двадцять років молодшою дружиною Мирославою (1976 р.н.). Виховує сина, який носить подвійне ім'я Олесь-Лук'ян (2004 р.н.).
